Напередодні повстання

Зміна влади не зумовила у селян особливих емоцій. Адже за останні роки вона змінювалась дванадцять разів! А червоні прийшли сюди вже вп’яте.
Часті такі зміни стали звичайними для медвинців. Коли в Києві була українська влада, вони її слухали і почували себе, мов діти біля рідної матері, яка про них турбується. Коли приходили більшовики, тоді вони насуплювалися, і ставали, як діти біля мачухи, трохи побоювалися, але більше ігнорували їх командно-політичні розпорядження жили своїм внутрішнім життям і селянськими інтересами в надії на нове повернення української влади.

Так було й цього разу.

Говорили про недовготривале перебування більшовиків, про те, що скоро прийдуть українські війська на чолі з Петлюрою. Медвинці ще не знали, що петлюрівська армія, затиснута червоними, відступила і була вже десь на Волині.
18 серпня, напередодні Спаса, у Медвин для підмоги місцевій владі приїхало чотири комуністи-більшовики.
Селян зігнали на майдан на загальні збори. Збори проводив голова приїжджої четвірки. Поводив він себе зухвало. Зачитав розпорядження: “Мобілізація на фронт, негайна здача “продразвьорстки”, боротьба з місцевою петлюровщиною”. Говорив виключно російською: “Мы с вас душу вытрясим, но всё заберем”.
На запитання, чому представники четвірки виступають російською, а не українською, голова четвірки скипів і почав у непристойній формі лаятися і кричати: “Это вам не петлюровщина, мы заставим вас забыть этот язык и научим говорить на нашем большевицком – русском.” На другий день селян знову зігнали на майдан. І знову зачитували розпорядження.
- Хто не виконає наші вимоги, того чекає більшовицька кара, - наголошували заїжджі комуністи.
Цього дня більшовикам не дали договорити до кінця. Група молодих медвинців вмить обеззброїла і заарештувала зайд. Тут же було оголошено наказ про повстання і обрано отамана.

Оборона Медвина
На ранок 20 серпня стало відомо, що вночі всіх чотирьох комісарів, а також місцевих комуністів розстріляно. У штабі розпочалася робота з організації військових загонів та пошуку зброї. Було розіслано відозви до навколишніх сіл. Повстанці обеззброїли більшовицьку варту на цукроварні й захопили зброю. Військові дії розгорталися стрімко. Медвинці зробили напад на селище Стеблів, захопивши у місцевих більшовиків чимало зброї й набоїв.
Оговтавшись від несподіваного військового спротиву селян, запрацювали більшовицькі військові штаби в Таращі та Білій Церкві. На ноги було піднято й штаб у Києві.
Звідси летіли розпорядження про негайне придушення повстання. Усі навколишні більшовицькі охоронні та військово-оперативні групи були мобілізовані для боротьби з повстанцями. Але щоразу, коли повстанська ровзідка доносила відомості про рух більшовицьких частин до Медвина, в обох його церквах великі дзвони били на сполох. З поля всі тікали до села і ті, хто мав яку зброю, а багато з вилами, косами поспішали в окопи до озброєних рушницями повстанців.
Після кількох годин потужного більшовицького вогню з рушниць і кулеметів та поодиноких, але влучних пострілів постанських вояків, селяни з вилами, косами, сокирами, вибігали з окопів і, створюючи ілюзію озброєного війська, починали широким півколом обходити більшовицькі війська з боків. Такі операції медвинців призводили до того, що більшовицьке військо після кількагодинної стрілянини під вечір відходило назад, а медвинці, ощасливлені легкою перемогою над ворогом, поверталися до свого села, піддаючись оманливим уявленням про свою непереможність.
Повстання в Медвині вже набуло широкого розголосу. Воно, як іскра, могло легко перекинутися на сусідні райони, де населення було незадоволене більшовицькою владою. Це вкрай турбувало не лише київський штаб, а навіть Москву. На військовому засіданні Троцький наголошував: “Медвин – це петлюрівське гніздо, яке ми мусимо жорстоко придушити”.

Останній бій

На початку вересня більшовики перекидали свої військові з’єднання на боротьбу з Врангелем. Цим з’єднанням ставилося й окреме завдання – ліквідація медвинського повстання.
Для цього більшовики кинули на Медвин цілу дивізію. Її підвели ввечері під село з боку Таращі. Уночі червоноармійці вели себе тихо. Повстанці ж не спали. Відчували, що розплата буде суворою. Так воно й сталося. Бій розпочався вранці. Більшовики, відчуваючи слабкий вогонь з боку повстанців, які мали обмежену кількість набоїв, почали поволі просуватися до села. Досягали крайніх дворів одразу ж підпалювали хати, клуні, повітки. Пожежа все більше поширювалась навколо села, переповнюючи жахом оточене населення. За кілька годин усе село поблизу фонту палало. Повстанці, обороняючись, поволі відходили в напрямку лісів. Почала бити більшовицька артилерія. А згодом почулися довгі викрики: “Ура-а-а”. Це більшовицька лава увійшла в село.
Уночі більшовики повернулися за село на свої вихідні позиції, побоюючись контрнаступу з боку повстанців. Повстанці ж, не маючи сил боротися з такою масою більшовицького війська, відійшли до лісу.
Майже всю ніч палало село: горіли хати, клуні, повітки, пеклася у хлівах худоба, яку не встигли чи забули випустити. Ніхто тієї страшної ночі пожежі не гасив. Низькі дощові хмари над Медвином були червоні. Вони кидали відблиски пожежі за десятки кілометрів навколо, нагадуючи і сусіднім селам про жах більшовицької розправи. Здавалося, якась диявольська червона істота з вогняними язиками і зубами роззявила свою пащу над Медвином і поглинула все – людей, їхні домівки, нажите добро, людські душі. Образ цієї істоти був символом прийдешнього ладу, що запанував не тільки над Медвином, а й над усією Україною.

Розправа

На другий день більшовики знову суцільним фронтом увійшли до Медвина, але вже не для того, щоб воювати проти озброєних повстанців, а для розправи з беззахисними стариками, жінками, дівчатами. Тепер більшовикам уже ніхто не загрожував. Заходили до кожної ще вцілілої хати. Перевертали все догори дном. Забирали зі скринь нажите добро, домагалися золота. Молодих жінок тут же при дітях гвалтували. Три дні ганяли селом більшовики на конях і пішки, продовжуючи грабувати селян. За свої гріхи перед радянською владою населення Медвина мало понести й матеріальну кару. На нього було накладено контрибуцію: 50 коней, 150 корів, 300 овець, 1500 курей, качок, гусей, 100 пудів сала, 2000 аршинів полотна, 2000 пудів вівса… Контрибуцію потрібно було здати упродовж трьох днів. Незабаром до Медвина прибули й київські чекісти, які розпочали свою “працю”. У селі було багато тих, хто не пішов до лісу, але підтримував з повстанцями контакти. Усіх їх заарештували і півезли до м.Сміли, де засідав військовий трибунал. Звідти вже ніхто живим не повертався.

Розстріл у Медвині

Після бою повстанці в село не повернулися, а пішли в ліси. Восени на південь до Криму просувалася більшовицька кіннота Будьонного, а з нею її обози. Повстанці не насмілювалися вступати в бої з більшовицькою кіннотою, а от їхні обози часто розбивали. Забирали зброю, награбоване на польському фронті майно, продовольство. У жовтні загін кінноти Будьонного вдерся в обпалений і розграбований Медвин. Було наказано зігнати на майдан усіх людей, що залишилися в селі.
Коли люди зібралися, з усіх чоловіків віком 18 - 30 років зігнали до волосного карцера. Вісімдесят чоловіків стали заручниками повстанців, які продовжували воювати в лісах.
Під вечір заручників вивели з приміщення, вишикували по двоє в ряд і в оточенні більшовиків, які оголили шаблі, повели на шлях, що вів до Лисянки. Було вже темно, як медвинці почули з ліска, що стоїть над Лисянським шляхом, густі постріли та смертельні крики людей. Здригнулися серця батьків, матерів, жінок, сестер…
Цієї ночі Медвин знову не спав. Люди розшукували пошматовані тіла своїх рідних, перевозили їх на цвинтар, нашвидкоруч копали ями і без домовин, без священика ховали, часто по двоє-троє в одній ямі. Із вісімдесяти закатованих медвинців лише один, легко поранений, який одразу впав у струмок і був прикритий трупами інших, залишився живими. А на восьми цвинтарях села відбувалися страшні похорони. Не похоронним співом, а глухим риданням і рясними сльозами все населення Медвина в ніч перед святом Святої Покрови, проводжало мучеників у останню путь.
Невдовзі на місці трагедії було зібрано скривавлену землю, насипано високу могилу й поставлено дубовий хрест.

“Милостивість” більшовицької влади

Минав час. Настала весна 1921 року. Сподіваного розгортання нового повстання в Україні чи приходу петлюрівської армії не сталося. Загін медвединських повстанців, який усю зиму переховувався в лісах, зменшувався і тепер втрачав навіть свою пропагандистську силу. Комендант Медвина знав про вже далеко не войовничі настрої повстанців і тому оголосив від імені більшовицької влади амністію.
Погожого дня, перед Зеленими святами частина повстанців, які повірили більшовикам, склали свою зброю. Однак уже другого дня їхніх ватажків було взято під варту і вивезено на станцію Миронівка. Більше їх ніхто ніколи не бачив. Розумніші й далекоглядніші повстанці, отримавши документи про амністію, назавжди зникли не тільки з Медвина, а й з теренів України. Ті ж, які щиро повірили в “амністію”, згодом назавжди зникли у застінках чека.
Згодом і групу повстанців, які не зголосилися на “амністію”, шляхом обману й провокації було ліквідовано.
* * *
Пережиті події стали забуватися. Але 1937 рік про них нагадав. Багато медвинців, які мали братів і родичів, причетних до повстання 1920 року і які вже давно були знищенні, знову опинилися під пильним оком НКВС. Майже всіх їх було репресовано, й вони зникли по тюрмах і концтаборах.
Колись багатолюдний Медвин, волосний центр Канівського повіту з 12-тисячним населенням, перед Другою світовою війною налічував лише 6 тисяч душ. У ньому зникли по-господарському розбудовані двори, більшість садків, чепурненькі українські хати.
Приклад Медвина класичний. Він свідчить і про величезну стихійну українську силу, і її фатальну сліпоту й роздрібленість. Адже якби у 1919 – 1920 роках Україна мала кількасот таких Медвинів, то з успіхом могла б розтрощити всю більшовицьку імперію.

Володимир ЩЕРБИНА