Медвин мій єдиний
Форма входу
Меню сайту
Ктегорії розділів
Новини [4]
В цьому розділі публікуються новини про соціальні, культурні та публічні події, що відбуваються в с. Медвин та Богуславському районі.
Історія [5]
В цьому розділі наведені історичні факти про с. Медвин
Преса пише [5]
С цьому розділі зібрані статті про с. Медвин, що публікувались в різних газетах, журналах та довідниках. Всі статті наведені повністю без змін або доповнень.
Пошук
Сайт працює:
Оцініть сайт:
Ваша оцінка:

Всього відповідей: 96
Дружні сайти:
Час у Медвині
Головна » Статті » Преса пише

Welcome до медвина
Welcome до Медвина 
11.11.2009 


Типові радянські села - Жовтневе, Калинівка чи Петрівка - з вулицями-вождями з’явилися задля уніфікації радянської вотчини. Раніше це були самобутні українські селища, хутори, з оригінальними і зовсім невипадковими назвами. Наприклад, село Жовтневе Семенівського району Полтавської області до перевороту 1917 р. називалося Рокити, бо поруч протікала однойменна річка. Хоружівщина, Низ, Попівка з приходом більшовиків перетворилися на вулиці, відповідно – Леніна, Радянську і т.д. І прикладів таких тисячі. 
На такому фоні дивним з боку радянської влади було залишити оригінальну назву такому селу Київщини як Медвин. Звичайно, вичистивши учасників місцевого антибільшовицького повстання, залякавши населення, чекісти, начебто вирішили проблему. Але насправді, незважаючи на замовчування і заборони, назва села лишалася символом опору медвинців зокрема і любові до свободи українців в цілому. Медвин і тепер особливе місце - з особливою атмосферою, насиченою історією.
  
Від Трипілля до республіки 
  
Від Києва до Медвина близько 160 км. Їхати слід Одеською трасою, за Білою Церквою -звернути на Таращу. Від неї до Медвина – близько 35 км. у бік Звенигородки. Маршрутки у цей бік ходять з автостанції «Південна», розташованої поруч з колишньою ВДНГ.

За місцевою легендою назва села має… алкогольне походження. За часів правління на Русі Володимира Великого була поширена практика, коли щедрий володар влаштовував багаті бенкети. На них частували всіх, незважаючи на стан і достаток. Для таких «фуршетів» в передмістях столиці зберігалися запаси напоїв. Одна з таких схованок була під кручею в центрі Медвина.



Тоді, до речі, він був скоріше містечком, ніж селом (мав кам’яні споруди). Та після приходу орди все було розорене й поселення занепало. Причому так, що ледь не була втрачена його назва. Жителі покинули ці місця, і Медвин перетворився на «Самгород», тобто порожнє місто. Та згодом люди повернулися сюди, й віднайшли запаси меду і вина часів розквіту Київської Русі. Почався неабиякий бенкет, який за давньою слов’янською традицією завершився биттям посуду. В результаті на певний час тут з’явилася річечка з меду й вина, до якої припадали усі спраглі. Нині це джерело пересохло, втім і без нього у Медвині є на що подивитися.

Взагалі, люди селилися в цих місцях ще до нашої ери. Це не дивно, оскільки Медвин розкинувся на дуже мальовничій території. Саме село розташоване на пагорбах долини, в низині якої розкинулися чудові озера. Селом протікає річка Хоробра. Навкруги ж Медвина - ліси, гори, балки та інші привабливі витвори рельєфу. Збереглися й давні назви, наприклад: Свята Гора, Тістове, Митниця, Тотоха. Деякі місцеві археологічні знахідки можна віднести до Трипільської культури, втім, системні дослідження не проводилися. Перша ж писемна згадка села датується 1520 р., коли медвинському купцеві Ярошину було видано подячний адрес. Звичайно, Медвин набагато старший. Варто враховувати скільки набігів зазнала Київщина за свою історію. Дивно, що взагалі лишилися якісь писемні джерела.  

З 1569 р. Медвин разом з Богуславом увійшов до складу Польщі, у 1620 р. - отримав Магдебурзьке право. У 1648-му Медвин став сотенним містечком Корсунського полку. Його мешканці брали активну участь у визвольній війні проти поляків. Та невдовзі польські пани повернулися. Внаслідок їхньої діяльності у колись вільному Медвині залишалося тільки 9 дворів, звільнених від повинностей. Тому не дивно, що медвинці взяли участь у Коліївщині. У 1793 р. внаслідок другого поділу Польщі Медвин увійшов до складу Російської імперії.

Своєрідний розквіт Медвин пережив після відміни кріпацтва у 1861 р. З’явилися млини, цегельний та винокурний заводи. У 1871 р. Медвин став волосним центром Канівського повіту. Стрімко почало зростати населення. Якщо у 1845 р. воно складало близько 3 тис. душ, то напередодні Першої світової війни Медвин нараховував 12 тис. жителів. 



Це квітуче містечко, адже селом його важко назвати, тонуло в садках, які складали не останню частку прибутків його жителів. Про це свідчить Іван Нечуй-Левицький у творі про ярмарок у Білій Церкві: «Настачає таку силу груш та слив південна Канівщина та Звенигородщина, найбільше село Медвин. Цей Медвин та Сухини за Стеблевом, та Журжинці в Звенигородщині — ці села всі в садках, неначе в лісах. Навіть хати в цих селах ледве видно на вулицю, бо й у дворах скрізь ростуть старі груші та черешні». Навряд чи медвинці знали, що чекає їх в найближчому майбутньому. Світ стояв на порозі глобальної війни, яка на територіях колишньої Російської імперії переросте в криваву громадянську різанину.  
Медвинський дух 

Підвалини виступу медвинців проти білих і більшовиків було закладено на початку століття. У 1912 р. вчителі створили у медвинській школі культурно-освітній гурток. На зароблені в церковному хорі гроші учні виписали зі Львова 300 українських книжок. І хоча учителів за це звільнили з роботи, книжки читало все село. У 1917-му тут були вже «Просвіта», хор і драмгурток. Тобто, ще до початку Перших Визвольних Змагань медвинці усвідомлювали себе українцями. Цей факт зіграв вирішальну роль у подальшій долі Медвина. 

У 1918 р. Київщиною відступали частини Добровольчої армії. Її рух супроводжувався грабунком. Жителі Медвина вирішили боронити своє село. Вийшло це в них вдало. Письменник Григорій Косинка присвятив цій сутичці новелу «На золотих богів». 



«Горить село. А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу... За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу - вперед!..». Медвинці вистояли, відкинувши зайд, та не обійшлося без втрат з боку селян. «Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері. Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають...».

Це був лише початок. Протягом Перших Визвольних Змагань влада в Медвині змінювалася 12 разів. В квітні 1919 р., після переходу влади до більшовиків медвинці вперше зіткнулися з радянською владою. Основний супротив викликала продрозкладка – грабіжницька система державних заготівель продуктів харчування. Повстання охопило ще й Ісайки. 

У повсталих був свій гімн, який красномовно свідчить про те, що найбільше дратувало селян. Співали його на мотив «Варшав’янки». 
 
Повстаньте, Медвин та Ісайки,
Робіть наліт на Богуслав,
Бийте жидів черезвичайки
І добивайтесь людських прав.

Цей текст зберегла Соломія Матвієнко (Дивнич), незважаючи на те, що він тягнув на 10-15 років Соловків. Невдовзі повстання було придушене. 

Власне ж Медвинську республіку було проголошено, коли більшовики прийшли до села вп’яте - влітку 1920-го. Приводом став «мітинг», який влаштували 18 серпня четверо приїжджих комуністів. Тон їхніх промов був зухвалим, вимоги – безкомпромісними: великий продподаток, негайна мобілізація молоді до Червоної армії й викорінення «місцевої петлюрівщини». «Мы с вас душу вытрясем, но всё заберем» - не приховував намірів очільник четвірки. Звиклі до частих змін влади і подібних вимог, селяни послухали та й розійшлися. Та наступного дня все повторилося. Тоді медвинцям урвався терпець, і вони роззброїли більшовицьких ораторів та невдовзі розстріляли. Так само вчинили з місцевими комуністами.



19 серпня, на Спаса, у Медвині було оголошено військовий стан. З цього дня починає свій недовгий лік славна Медвинська республіка. Очолив повстанців Хома Лебідь, начальником штабу став Микола Василенко (згодом останній напише спогади «Мова про пережите»). Штаб розмістився в хаті бандуриста Антона Митяя (Петюха). Саме навколо цієї людини у 1917-1920 рр. об’єдналися медвинські селяни та інтелігенція. Він часто виступав перед повстанцями і селянами. Доля Митяя трагічна - втрапивши у засідку, він застрелився, щоб не потрапити до більшовицьких рук. 

Головними проблемами повсталих були обмежена кількість вояків і нестача зброї. Тому першими кроками були спроби підняти на боротьбу навколишні села та здобути набої. Внаслідок кількох вдалих нападів на більшовиків медвинці суттєво збільшили свій арсенал. Чутка про повстання поширювалася навколишніми селами. Невдовзі про нього дізналися в Києві та Москві.  

Медвин був розбитий на сотні. Жителі зводили укріплення, копали шанці. Сигналом до бою слугували церковні дзвони. Медвинці вдало відбили кілька наступів. Та сили були дуже нерівні. Більшовики підтягнули до села 2 полки з сил, що перекидалися на боротьбу з Врангелем, підсиливши їх артилерією. 12 вересня більшовики увійшли до охопленого пожежею села. Медвин піддали грабунку. На нього було накладено контрибуцію: 50 коней, 150 корів, 300 овець, 1500 курей, качок, гусей, 100 пудів сала, 2000 аршинів полотна, 2000 пудів вівса. Тих учасників повстання, які не пішли до лісу, вивозили до Сміли й розстрілювали. У селі лишилася військова частина на утриманні населення та уповноважений.

Та на цьому більшовицька помста не завершилася. 13 жовтня 1920 р. до села увійшов загін кінноти Будьонного. Приводом візиту стало захоплення червоного обозу, у якому звинуватили медвинців, котрі лишилися у лісах. «Славні» будьонівці взяли 80 заручників (чоловіків віком 18-30 років), яких погнали за 1,5 км. від села до Ковтунового ліска. Там відбулася страта медвинців. Вціліти вдалося лише одній людині - Івану Дубинцю. Пізніше, у еміграції, він написав спогади «Горить Медвин».



Але й цього видалося більшовикам замало. Весною 1921 р. вони оголосили амністію тим, хто воював з радянською владою. 28 липня 1921 р. колись грізний отаман Цвітковський (Квітковський) прибув до Медвина з залишками свого загону. Серед бійців було немало місцевих жителів. Повіривши амністії, бійці, фактично, віддали себе на розправу. Лише деяким вдалося вибратися за кордон. Цвітковського та його помічника Платона Слуцького, сина медвинського священика, зарубаного будьонівцями, арештували одразу.  

І хоча Медвинська республіка протрималася лише місяць – цей прецедент масового супротиву насильницькій владі має всеукраїнське значення. Так гартувався Медвинський дух. Про нього вичерпно сказала сестра режисера Володимира Денисенка, Галина , батько якої походив з Медвина, і яка жила там під час німецької окупації: «Нас, дітей, вражала одностайність села. Особливо толока, коли всі сходились будувати хату. Або таке: за один-два дні дівчатам ставало відомо, що їх забиратимуть до Німеччини, і на якийсь час вони зникали, переховувались у лісах. Ніхто нікого не видавав».

Все гине – слава не поляже? 

Негаразди медвинців не припинилися із закінченням Перших Визвольних Змагань. З початком колективізації багато медвинців втратили майно, землю й залишилися, фактично, без засобів до існування. Незабаром настав 1933 рік… Але вже після голодомору, який забрав в Україні мільйони життів, селами прокотилася ще одна хвиля репресій. Торкнулася вона й Медвина. Цього разу забирали родичів тих, хто брав участь у повстанні 1920 р.. Точних даних щодо втрат, які принесли 1937-38 рр. немає. Є список М.Роженка й Е.Богацької (Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать), за яким в цей період загинуло 73 жителі Медвина. Однак треба враховувати, що він містить відомості не про всіх репресованих, а лише про розстріляних.

Трагічні події початку століття скоротили населення вдвічі. Колись 12-тисячне містечко перед Другою світовою війною налічувало 6 тис. чоловік. Війна скоротила населення ще більше. Медвин не оговтався після цих втрат і дотепер, адже нині тут проживає близько 4,5 тис. чоловік.

Медвинці – люди особливі. Після стількох випробувань і втрат вони нічого не забули. Ще після страти заручників у жовтні 1920 р. на місці трагедії було насипано могилу й вставлено великий хрест. Більшовики його невдовзі зняли, а могилу розрівняли. Під час німецької окупації жителі села знову відновили хрест. Та радянська влада вкотре його знесла. Зараз хрест відновлено. Встановлено пам’ятник, на якому вказані імена загиблих. Навколо посаджені молоді дубки. Місце має назву «Парк пам’яті жертв комуністичного терору». Поруч б’є джерело, встановлено поминальний стіл. 

Не побоялися медвинці в період радянської влади тримати майже в кожній хаті копії книжки Івана Дубінця «Горить Медвин». Вона потрапила до села у кращих традиціях детектива. Книжку привезла до Союзу у подвійному дні валізи емігрантка Олександра Бражник, яка у 1960–х роках відвідала рідний Медвин

Довідкового бюро у Медвині немає. Але не хвилюйтесь - звертайтеся до людей, і вони вам допоможуть. Дві бабці, які торгували при в’їзді до села яблуками та сливами, розповіли мені в подробицях всі можливі місцеві маршрути. Казали, що село своє люблять і запрошували на день Медвина, який відзначається перед Святою Покровою – 13 жовтня. «Тоді буде тут сила силенна людей, депутати, начальство з району, гості зі столиці…». Зокрема, у 2009 р. на день Медвина завітав Богдан Ступка. 

Точно виконуючи настанови бабусь, їдемо з траси до центру села. Минаємо школу, перед входом до якої стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку. У центрі - перехрестя доріг, автобусна зупинка, ринок. Зовсім поруч знаходяться пам’ятник загиблим у Другій світовій та знак Медвинської республіки. Над останнім піднято державний прапор та прапор Медвина. Дорога від центру котиться униз, по обидва її боки – озера. 

На узбіччі відпочиває молодь - нащадки славних медвинців. Ярослав, Олег і Олена на мої питання про бойове минуле рідного села знизують плечима. «Ми такого не чули» - каже Ярослав. Одразу згадую бабусь на в’їзді – вони пам’ятають всіх загиблих й знали декотрих з них особисто. Питаю, чи розповідали їм у школі на уроках історії про Медвинську республіку. Ярослав знову відповідає за всіх: «Ми вже не школярі, нам не розповідали, а як там зараз – не знаємо…».  

На жаль, музею чи, хоча б, хати, присвяченої Медвинській республіці в селі немає. Але є сайт Медвина - www.medvin.ucoz.ua. Його, за власною ініціативою і за підтримки місцевих жителів та голови сільради створив Іван Салата. «Допомагали хто чим, і порадою, і конкретними справами» - говорить уродженець Медвина, а нині житель Києва. Іван здивований, що я зустрів у селі людей, які не знали про героїчну сторінку його історії. «4 роки тому почали проводити у школі спец уроки про Медвинську республіку. Крім того, щороку 19 серпня ми святкуємо День республіки, там все село присутнє й молодь також» - запевнив він. Крім того, у краєзнавчому музеї Богуслава є кілька стендів про славне повстання. Це заслуга, насамперед, директора музею Петра Гогули, також медвинця.  
   
Прикро також, що дістати не те що в Медвині, а у Києві такі видання як «Горить Медвин», «Мова про пережите» неможливо. А, між іншим, у 2010 р. Медвинській республіці буде 90 років. Немає в Медвині жодного готелю. Хоча, крім усього іншого, недалеко від нього знаходиться незвичайне, принаймні за твердженням людей, які там побували, енергетичне місце – гора Тотоха, але це тема окремої розповіді.




Джерело: http://nbb.com.ua/news/658/
Категорія: Преса пише | Додав: Palladin (26.11.2009) | Автор: Олексій Горбачевський
Переглядів: 4625 | Рейтинг: 4.4/7 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Copyright MyCorp © 2024
Конструктор сайтів - uCoz